Йосип-Іван Якович Змигродський, перший настоятель парафії св. Миколая, народився у 1880 році в дворянській родині лікаря. Місцем його народження було містечко Немирів, що на Вінниччині. Згодом родина переїхала до Києва. Роман Дзвонковський у своїх книзі «Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium» відзначає, що майбутній священик розпочав навчання в гімназії у Немирові й продовжив його в Київській першій гімназії (з 1891). В 1897 році він закінчив шість класів останньої і вступив до числа вихованців Луцько-Житомирської римо-католицької духовної семінарії.
Вже в кінці 1900-1901 навчального року Йосип Змигродський, як один з найкращих учнів семінарії, був допущений до складання випускного екзамену з вихованцями 6 курсу для вступу у Римсько-католицьку Духовну академію в Санкт-Петербурзі. І в цьому ж році Змигродський був зарахований до студентів цього вищого духовного закладу. Втім, на жаль, йому не судилося закінчити його із-за хвороби.
Йосип Змигродський повернувся на Україну, до Києва, з яким його пов’язала доля аж до 1930 року. В липні 1903 року Його Преосвященство єпископ–ординарій Недзялковський рукоположив Змигродського в священики і в жовтні цього ж року за пропозицією єпископа та після узгодження кандидатури з Київським губернатором, що було обов’язковою практикою в Російській імперії, Луцько-Житомирська консисторія призначила його вікарієм Київського парафіяльного костелу св. Олександра.
Обов’язковим атрибутом при вступі до священицького служіння була клятва на вірність імператору, яку давали всі представники римо-католицького духовенства. Клятва – це був друкований шаблон, що повинен був підписати священик в присутності єпископа, в якому він зобов’язувався бути вірнопідданим імператора. Лише після цього можна було приступити до виконання своїх обов’язків.
Між 1903 та 1909 роком ксьондз Й. Змигродський не лише виконував свою пастирську роботу, а й старанно працював на педагогічній ниві. Він був законовчителем в приватних київських гімназіях і комерційному училищі. Серед цих гімназій була Києво-Печерська приватна гімназія, в якій він працював у 1907 році.
Юридично парафія почала існувати в кінці 1910 року. 4 жовтня 1910 року, одержавши дозвіл Міністра Внутрішніх справ, єпископ Карл Недзялковський, даною йому владою розділив Київську парафію на дві, а саме – св. Олександра та св. Миколая:
«Я (епископ Недзялковський) на основании принадлежащей мне власти разделяю Киевский приход на два прихода, именно один св. Олександра, другой св. Николая, и провозглашая сей последний самостоятельным приходом, даю ему все права, какие ему следуют на основании канонических и государственных законов».
Межею двох парафій мала служити Бібіковська вулиця (сучасний Бульвар Шевченка). Цвинтар був спільний.
З цією постановою єпископа консисторія повинна була ознайомити Київського губернатора, Губернаторське правління та Міську Думу. На протязі місяця під час урочистої служби ця постанова мала бути оголошена обома настоятелями в обох костьолах, що і було зроблено. Власне з цього часу, а саме з кінця 1910- початку 1911 р. адміністратор ксьондз Й. Змигродський був призначений настоятелем костелу св. Миколая.
На жаль нам не вдалося знайти метричних книг за 1911 рік, натомість в архіві міста Києва знаходяться метричні книги за 1912, 1913, 1915 та 1916 роки. Може в цих записах деякі теперішні парафіяни можуть знайти своїх родичів. А всі інші – уявити живих людей, з їх радощами та смутком! В сповідних книгах (в сповідних книгах записували прізвища всіх парафіян, які брали участь в таїнстві сповіді) за 1916 рік в алфавітному порядку йдуть прізвища всіх парафіян чоловічої та жіночої статі, які сповідалися.
Слід зауважити, що на початку ХХ ст. до сповіді приступали з 12-ти річного віку. Всього до сповіді у 1916 в костелі св. Миколая приступили 1074 чоловіків та 2001 жінок. Таким чином кількість дорослих активних парафіян костьолу становила 3075 осіб. А всього, за даними Дзвонковського, на 1918 рік парафія нараховувала вже 16 тис. 283 особи. (ймовірно, що до постійних членів парафії добавилися й особи католицького віровизнання, що потрапили до Києва внаслідок буремних років громадянської війни та революції.) Це, до речі, помітно в метричній книзі за 1915 рік. Там спостерігається багато записів про смерть австрійських солдат та офіцерів, що лікувались в госпіталях.
У свою чергу підписи в метричних книгах дають нам можливість відтворити не лише імена парафіян, а й їх пастирів.
В костелі св. Олександра, 1912 році крім настоятеля працювали три вікарних священики, 2 законовчителі та ще 7 ксьондзів, які виконували пастирську, місійну, навчальну та інші функції. Парафія св. Миколая, яка постійно збільшувалася, також потребувала більшої кількості священиків. На цей самий 1912 рік новостворена парафія мала 4 священики: настоятеля Йосипа Змигродського, законовчителя Болеслава Блехмана, та 2 вікарія – Людвіга Змигродського та Йосипа Еврара.
Священик Людвіг-Валеріан Якович Змигродський був рідним братом настоятеля Йосипа, народився у 1886 році ймовірно, як і його брат Йосип, в Немирові. Втім на час його навчання сім’я вже переїхала до Києва, де Людвіг навчався світським наукам в першій гімназії, яку закінчив в 1903 році. В цьому ж році він вступив до Луцько-Житомирської духовної семінарії. Рукоположений Людвіг Змигродський був у листопаді 1910 року. Свої перші кроки в священицькій службі Людвіг Змигродський здійснив під керівництвом свого старшого брата, оскільки 7 березня 1911 був призначений вікарієм костелу св. Миколая.
Загалом, всі відомі нам представники родини Змигродських були активними парафіянами. В сповідних розписах за 1916 рік зустрічаються й імена людей старшого віку Якова та Сюзани (Лозани) Змигродських. Ймовірно батьків наших священиків.
Відомо, що вірною парафіянкою була й сестра братів-священиків Марія Змигродська. Відомим адвокатом – захисником інтересів новозбудованого костелу був ще один з братів Змигродських – Петро Якович Змигродський. (Саме останнього часто плутають із священиком – настоятелем Петром Змигродським). В Житомирському архіві нами було знайдено справу про заповіт О. Сташевского, який заповідав Київському костелу св. Миколая 2000 тис. руб. Присяжним повіреним Духовної Консисторії виступав у цій справі Петро Якович Змигродський, що проживав в Києві по Хрещатику в буд. 48, кв.6. Петро Змигродський в радянські часи емігрував до Польщі, звідки допомагав своєму брату-настоятелю.
За даними Р. Дзвонковського, доля ще одного священика, Ричарда Шишко-Богуша, також пов’язана з костьолом св. Миколая. Ксьондз Шишко-Богуш народився в 1881 році в Павлограді. Після закінчення семінарії в Житомирі навчався в Духовній Академії в Санкт-Петербурзі, де отримав титул кандидата богослов’я. Був рукоположений в 1906 році. І вже на 1910 р. став вікарієм костьолу св. Миколая. Окрім функцій вікарія священик був катехетом в 4 військовій гімназії, а також у військовій школі. Ймовірно, що його діяльність при Київському костьолі тривала до 1914 року,
Костел св. Миколая напередодні революції був духовним осередком не лише римо-католиків-поляків, а й представників інших національностей, зокрема католиків-французів. Принагідно згадаємо, що в Санкт-Петербурзі, навіть в часи реакції 30-х та 60- х років ХІХ, коли по всій імперії ліквідовувалися римо-католицькі костели, постійно діючими були німецька кірха та костел, побудований для французьких громадян.
Духівником французької спільноти костелу св. Миколая був Жозеф Еврар. Французький священик Жозеф Еврар проживав в Києві ще з 1907 року, куди він приїхав з Москви. Після офіційного утворення нової католицької парафії в Києві священик Еврар в 1912 році отримав посаду вікарія парафії св. Миколая:
«По сношению с г. Министром Внутренних Дел я назначил французского римо-католического священника Иосифа-Эмилия-Гастона Эврара на должность викарного при Киевском костеле св. Николая с условием соблюдения 54 ст. Уст.Ин.Ис. (Устава иностранных исповеданий) о приведении названного ксендза к присяге на верность службы».
За даними, зібраними російськими урядовцями, стало відомо, що ксьондз Жозеф Еміль Гастон Еврар народився в Парижі в сім’ї французьких громадян Августа і Сідонії Еврар 26.10.1878 року. Початкову освіту отри мав дома і вже в 1891 році вступив до Паризької Духовної семінарії і після 8-ми річного курсу (1899 р.) перейшов до вищого п’ятирічного семінарського відділу, який закінчив у 1904 році. Лише після такої ґрунтовної підготовки Еврар був рукоположений в священицький сан в Римі 8 квітня 1905 року єпископом Йозефом Чепетеллі. Після цього він отримав призначення до Парижу, де виконував духовну службу до 1906 року в храмі Сан-Демі-де-ля-Шапель. Вже в 1906 році Еврар вибув до Москви, а 8 вересня 1907 року прибув до Києва. Доля його після революції – невідома.
Вікарієм нашого костьолу на протязі 1913- 1918 рр. був виходець із селян Домінік Вавржинович.
Доля ще одного священика, Станіслава Доміньчака, доктора філософії і магістра богослов’я тісно пов’язана з нашим храмом. Адже з лютого 1915 він – вікарій костелу св. Миколая. Станіслав Петрович Доміньчак, народився в міщанській сім’ї у 1881 році, закінчив Острозьку 6-ти класну прогімназію, 1898 року, вступив до стін Луцько-Житомирської римо-католицької духовної семінарії, в 1901 р. вступив до Санкт-Петербурзької Духовної академії, яку закінчив в 1905 р. зі ступнем магістра богослов’я з відзнакою. Там же, в Петербурзі, в 1904 році митрополит граф Шембек рукоположив Станіслава Доміньчака у священики. Як один з найкращих студентів духовної академії, був удостоєний честі продовжити навчання за кордоном. І з 1905 року навчався в університеті міста Лувен в Бельгії на факультеті вищих філософських наук, який закінчив 1907 р., отримавши вчений ступінь доктора філософії з відзнакою. У 1908 році, С. Доміньчак зі згоди генерал-губернатора був призначений викладачем Луцько-Житомирської семінарії. 1915 року отримав призначення до костелу св. Миколая в Києві. Ксьондз С. Доміньчак плідно виконував свої обов’язки духовного пастиря в київській парафії до 1918 року. В час революційних лихоліть, коли частина римо-католицького духовенства залишала українські землі, Луцько-Житомирська семінарія потребувала здібних кадрів професорсько-викладацького складу. Тому він був призначений професором дієцезіальної семінарії.
Окрім вікаріїв, римо-католицькі парафії, які відрізнялися значною кількістю парафіян, мали ще й посади законовчителів, тобто представників духовенства, які виконували функцію викладача Закону Божого. В нашій парафії св. Миколая від початку її оформлення й до часів встановлення радянської влади, законовчителями виступали священики Іоан Шафранський та Болеслав Блехман.
За даними Католицького мартирологу, Іоан Шафранський народився в 1873 році. В 1897 р.– закінчив духовну семінарію в Санкт-Петербурзі і в цьому ж році був рукоположений. Ксьондз Іоан був викладачем Луцько-Житомирської духовної семінарії, а потім виконував функції адміністратора парафій, законовчителя в різних місцевостях південно-західного краю. І вже з 1912 році ксьондз проживав у Києві, де власне і виконував функції законовчителя при міських гімназіях.
Більше інформації маємо про священика, який в 30-х роках був єдиним та останнім священиком в Києві – ксьондза Болеслава Костянтиновича Блехмана. Народився майбутній священик в 1876 році в с. Кальварія Седлецького повіту Сувалковської губернії в сім’ї бідного чиновника. У 1899 році закінчив гімназію, і вступив до Луцько-Житомирьскої духовної семінарії, яку й закінчив в 1903 році. В цьому ж році був рукоположений єпископом Недзялковським і відправлений на навчання в Санкт-Петербурзьку Духовну академію, але з невідомих причин не закінчив її. В 1910 році кс. Б. Блехман був призначений на посаду законовчителя київських гімназій в Києві. З 1916 р. – Болеслав Блехман на посаді воєнного капелана в Києві, законовчителя, а також вікарія парафії св. Миколая. Згодом між 1917 та 1927 роками ксьондз Блехман виконував свій священицький обов’язок на різних духовних посадах в містах та селах Київщини. Знову й в осатаній раз кс. Блехман з’явився в Києві в 1929 році, де й виконував функції душпастиря парафій св. Олександра та св. Миколая до свого останнього арешту в 1933 р.
Залишити відповідь