ТОЙ, ЯКОГО НЕ БУЛО
А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, – а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, – увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: «Мир вам!» Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувалися учні, побачивши Господа. (…) ома ж, один із Дванадцятьох, на прізвисько Близнюк, не був з ними, коли то прийшов був Ісус. Йн 20,19-31
ТОЙ, ЯКОГО НЕ БУЛО
А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, – а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, – увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: «Мир вам!» Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувалися учні, побачивши Господа. (…) ома ж, один із Дванадцятьох, на прізвисько Близнюк, не був з ними, коли то прийшов був Ісус.
Йн 20,19-31
Для апостолів початок не надто заохочувальний.
Він Учителя отримали наказ: «Як Отець Мене посилає, так і Я посилаю вас». Вони повинні нести «Добру новину» всьому світові. Й ось один із них, Тома, не хоче сприйняти радісну звістку про воскресіння Господа – звістку, яка становить суть апостольської місії.
– Ми бачили Господа! – повідомляють йому товариші з ентузіазмом.
Однак він не вірить їхньому свідченню. Він хоче побачити, торкнутися, перевірити особисто.
«Якщо не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік Його, – не повірю».
Він не чужа людина, не ворожий, не упереджений. Він один із «домашніх Бога». Ну і який же прийом підготують проповідникам Доброї новини ті, хто далекий?
Тома не вірить навіть власним очам. Те, що бачиш, може бути оманливе. Він хоче торкнутися.
Чому він, випадково неприсутній, повинен тепер ото задовольнитися вірою в їхні слова?
Сьогоднішній людині неважко впізнати себе в образі Томи, який у певному сенсі є прообразом ментальності, підкореної технікою, типової для промислової ери. Для нього важливим є лиш те, що можна побачити, зважити, виміряти, проаналізувати, перерахувати.
Сьогоднішній людині, натомість, майже повністю бракує розпізнання через споглядання, в якому почуття замінюються тишею, увагою, подивом, любов’ю, інтуїцією, поезією.
Ми стали свідками вражаючої скаліченості людського духа, внаслідок якої людина не визнає того, що виходить поза межі її природних здібностей. Таємниця для неї є чимось чужим, є об’єктом підозр і навіть кпинів.
Таким ось чином життя стає вбогим і баналізованим. Людина, опанована прагненням володіти, виробляти, споживати, нездатна відкрити істинний сенс життя, оскільки її над міру поглинають клопоти про те, щоб покращити рівень цього життя.
Оскільки Бога ми не зустрічаємо в пробірці, комп’ютер про Нього нічого не знає, список зарплати про Нього не згадує, то ми живемо так, немовби Бога й не існує.
Ми не так заперечуємо існування Бога, як просто ігноруємо Його. Бог стає зайвим. Він нас не цікавить.
І ось Тома невіруючий стоїть перед Воскреслим, Який хоче задовольнити його цікавість, його потребу реалізму і конкретики: «Подай сюди твій палець і поглянь на Мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік Мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий!».
Однак коли Ісус наближається до Томи, той несподівано відмовляється від усіляких претензій і дає істинну, величну відповідь: «Господь мій і Бог мій!».
Це – відповідь людини, переображеної присутністю Бога, людини, очищені почуття якої неочікувано стали непотрібними. Тома вже не хоче торкнутися. «Він знає, що віднині контакт з Ісусом здійснюється у вірі, в рамках спільності, що будується на свідченні» (Молля).
Відтепер ідеться про те, щоб бачити у Церкві. А це означає – вірити свідченням Духа.
Тут ми зустрічаємо єдине благословення, записане св.Йоаном: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!»
Це – благословення, яке стосується людей віруючих.
«Блаженні ті, які, не пізнавши Моєї історичної присутності, вірять, що Я присутній у Церкві й бачать Мене в ній, навіть коли Я прихований» (Траатс).
Чудо не повинне провадити до віри. Воно радше є нагородою для того, хто увірував.
У цій перспективі віри св.Йоан пояснює також і привід, через який вирішив написати своє Євангеліє: «Ще й інші численні чудеса, що їх не списано у цій книзі, вчинив Ісус на очах своїх учнів. А ції – списано, щоб увірували ви, що Ісус – Христос, Син Божий, а увірувавши – щоб мали життя в Його ім’я».
Отож ідеться не про задоволення цікавості або примноження багатства знань, а про примноження віри, про її зростання, підтримку нам на шляху віри.
Як супутника для подорожі можемо спокійно взяти собі Тому – того, кого не було.
Бо це один з нас.
Він не падає одразу навколішки.
Не довіряє.
Він опирається, сумнівається, вагається.
Він уперто хоче «ходити по землі».
Це тяжкий випадок…
Це хтось, хто потребує безконечної терпеливості Бога.
Хтось, хто так легко не здається.
Але саме завдяки цьому довгому й важкому шляху він, проваджений Духом, віднаходить правильний жест і найпростіші слова, які виражають найважливіше: «Господь мій і Бог мій!»
Залишити відповідь