В Старому Завіті найогиднішою змовою в очах Бога було приношення в жертву живих дітей божку на ім’я Молох. Цей ритуал триває і до сьогодні. Розвиваючись і розповсюджуючись по всьому світі, досягаючи вражаючих розмірів, які перевищують 50 мільйонів жертв щороку. Найбільш розповсюджене у високорозвинених країнах, так званих „цивілізованих”. Насправді єдиним приводом до цієї процедури є сексуальне задоволення. Сучасний кровожерливий божок має ім’я: СЕКС. Хтось сказав, якби сексуальне співжиття коштувало чоловіку щонайменше стільки, що для жінки пологи, то не було б у цій сфері стільки надуживань. В гедоністичному світі можливість переживання задоволення виправдовувала все, навіть вбивство власної дитини.
Ясна річ, що постулат сформульований таким чином, ріже наше вухо і міг би знищити психічну рівновагу і задоволення з самих себе, або ще гірше викликати у нас роздуми над нашими вчинками. Раніше це називали докорами сумління, але сьогоднішньому (читай: безбожному) світі не коректно вживати таких термінів. Щоденний іспит совісті (фі, яке це старомодне) слугував для роздумів над самим собою, і мав на меті зміну поведінки у випадку блукання. Сьогодні люди масово блукають, керуючись лише реакціями бажання і виправдовуючи свою поведінку „прийнятими скрізь поглядами” (так звана політична доцільність). Таке ставлення є безсумнівним свідченням деградації людини, яка добровільно, хоча несвідомо, відрікається від використання розуму і волі.
Власне розум і воля є рисами особи, що дають можливість людині поводитися інакше ніж тварини. Людина завдяки вільній волі може відмовитися від користування розумом і дійти до рівня поводження тварини. Може також, користаючись розумом, видумати дії зовсім неприродні (чого звірі не можуть зробити). Ми спостерігаємо розповсюдженням таких дій на сексуальній площині. Більше того, такі дії здаються досить поважними і не зважаючи на їхню явну неприродність, їх лише можна називати як „інаковість”. Слова: сексуальна неприродність, патологія, збочення, а навіть делікатніше: девіація, залишилися цілковито забороненими. Сучасний і толерантний європеєць таких слів попросту гидується.
Кожна людина, без огляду на те, чи вона про це знає чи ні, має совість. Вона відкликається у кожного, хоча можна її досконало заглушити. Нерозумні, нелюдські та неприродні дії (а до таких належить вбивство власних дітей) для виправдання їх і доброго самопочуття, потрібно „заглушити” совість. У окремих первісних племенах людське життя було офіційно шанованою цінністю. Коли і народжувалася хвора дитина, яку батьки не могли прийняти, називали її крокодилом і… топили в річці. Ця примітивна виправдовуюча дія застосовується і сьогодні, але лише її виправдання полягає на наукових і вишуканих свідченнях. Говориться (врозріз розуму), що зачата дитина не є людиною. Подивімося спокійно. Від моменту зачаття, отже від злиття яйцеклітини матері з сперматозоїдом батька, маємо справу з живою істотою, яка має людський генетичний код. Отже поза будь-якою дискусією, це – жива людина, дитина своїх батьків. Ніхто розумний не може цей факт заперечувати. Звичайно можна цю істоту називати, в залежності від її біологічного розвитку, зиготою, бластулою, ембріоном чи плодом, але вона завжди є дитиною своїх батьків. Той, хто протестує проти вживання терміну зачата дитина, виказує своє негативне емоційне ставлення до дитини і брак любові до неї.
Роздумаймо: жінка, яка радіє своїм благословенним станом і яка любить свою зачату дитину, у випадку викидня, завжди скаже з болем: я втратила дитину. Вона ніколи не подумає про те, щоб сказати: я втратила ембріон чи плід. Натомість жінка, яка замахнулася на життя своєї зачатої дитини – вона ніколи не скаже: я вбила дитину. Вона вибере описовий образ: була на операції.
Лауреат Нобелівської премії миру – Мати Терезу з Калькутти запитали, що є найбільшою загрозою для миру на землі, вона відповіла без вагання: „Аборт, тому що це відкрита війна, безпосереднє вбивство”. А папа Йоан Павло ІІ сказав: „Народ, який вбиває власних дітей, є народом без майбутнього”.
Отже хто керує легалізацією вбивства зачатих дітей, в якомусь значенні є Ворогом народу.
Діти коштують!?
Дуже часто ми чуємо: нас не вистачить на дитину, чи нас не вистачить на наступну дитину. Нерідко так говорять абсолютно заможні люди. Вони вже мають квартиру, авто, будинок за містом, собаку чи кішку, ну і… дитину. Більше дітей, насправді, вони не можуть собі дозволити…І фактично вони не можуть. При чому не фінансова чи квартирна нестача, а особиста нестача вирішуює про їх нездатність до прийняття наступної дитини. Говорячи конкретно, мова йде про нездатності до жертовної любові. Кожна справжня любов, яка є даванням добра, вимагає жертви. Велика любов вимагає великої жертви. Найбільша любов вимагає жертви життя.
Кожна дитина для свого людського розвитку потребує, перш за все, любові. А перед усім – любові обох батьків. Любові батьків до дитини і любові між батьками. Це природний і єдино істинний сприятливий клімат для повноцінного людського розвитку.
Польський кардинал Стефан Вишенський сказав: „Люди говорять, що час – це гроші, а я вам говорю час – це любов”. Люди не можуть дозволити собі дитину передовсім, тому що вони не можуть дозволити присвятити дитям свій власний час, а отже своєї любові. Сьогодні люди не можуть дозволити собі любов, бо не мають часу. Час присвячують на здобування кар’єри і грошей, чи на отримання задоволення. Отримання грошей і задоволення є сенсом життя… без сенсу. Людина створена для любові і підсвідомо до неї прагне. Але правдива любов полягає на даванні, не отриманні. Людина, живучи безглуздо, обманює себе риторикою. Гедоністичне отримання (напр. Отримання егоїстичного сексуального задоволення) називають любов’ю і той хто себе обманює почувається краще!…?
В той самий час, істинне і тривале щастя може дати лише справжня любов. Коротше кажучи, істинна любов вигідна. Через само обмежуюче давання, що спричиняє розвиток і зростання людини, яка свідчить любов, до повної її внутрішньої інтеграції і також внутрішньої свободи, до повної людяності. Крім цього любов, що направлена на народження і виховання дітей, є найкращою життєвою інвестицією, ба, найліпшим пенсійним забезпеченням. Жоден роботодавець ліпше не забезпечить щасливої старості, як добре вихована групка дітей! Увага, я говорю про добре вихованих дітей, а отже тих, які наділені мудрою батьківською любов’ю, отже діти, вихованню яких батьки присвятили досить багато любові – часу.
Але буває, що батьки дають дітям життя (разом із Творцем) і не наділяють їх любов’ю. Виховання зводиться до „хованки”. Це найнерозумніше занедбання. Такі діти стають найгіршою інвестицією. Кошти, часом непомірковані, це занедбання батьки будуть відчувати все життя – і у вічності також. Не можна описати розпач батьків, які безсило дивляться, як їх підростаючі діти ідуть за манівцями. Неможливо повернути роки назад, в той час, коли забракло любові, бо…не було часу.
Можна більше сказати, що інвестиція в дітей є ризикованою. Сказав би інакше це – важлива інвестиція і потрібно уважно до неї підходити. Приготувати самого себе, вибрати найкращого батька, найкращу матір для своїх дітей, створити оптимальні умови і… тяжко працювати до кінця життя. Словом – закласти тривалу родину, яка опирається на любові. В атмосфері любові діти виростуть і будуть найбільшим щастям для батьків. Для віруючих додам, що не знаю найкращого захисту від „ризику” виховання, як скористатися надприродними засобами. Думаю про витривалу молитву і благодаті таїнств, особливо занурення в благодаті таїнства шлюбу.
Підсумовуючи – вигідно інвестувати в дітей, але не для того, щоб їх „мати”, лише для того, щоб їх любити і навчати любити.
На хвилину зосередьмося на чисто економічному факті – тому, що вимірюються грошима.
Цікавим фактом є те, що у масштабах суспільства кількість дітей в сім’ї не є пропорційною до його заможності. Навпаки – найзаможніші сім’ї мають процентно найменшу кількість дітей. (Існують, на щастя, втішні винятки з цього невтішного правила). На жертовну, свідому багатодітність зважуються люди, що живуть скромно, без надлишків та розкоші. Це підтверджує тезу, що „вистачить на дитину” тих людей, які здатні до любові. Цікавим є також те, що діти з сімей, в яких панувала справжня любов – між іншим з сімей багатодітних, не віддають своїх батьків до будинків престарілих (не говорю вже про думку евтаназії). Деякі говорять, що будинки престарілих є помстою за ясла…
Сьогодні говорять, що дитина це „додатковий рот для годування” колись дитина була скарбом, також як „додаткові руки у роботі”. Минуле бачення мені більше відповідало….
Святість життя
Дуже важливим елементом зрілості і величі конкретної людини є його ставлення до права на життя кожної людини. Можна, в принципі, мати одне з двох ставлень до права на життя: або кожній людині, без винятку, від моменту зачаття до природної смерті належить безумовне право на життя, або людина має право на життя під певними умовами. Щоб не було жодних непорозумінь, скажемо, що католицька Церква тримає однозначну позицію, що вистачить бути людиною, щоб мати право на життя без жодних вступних чи додаткових умов. Коротко кажучи: Церква проголошує святість людського життя від зачаття до природної смерті.
Нажаль, в історії суспільства було сформульовано багато умов, від яких залежало право на життя. Так напр. Можна було безкарно принести людину в жертву божкам, чи вбити раба, чи представника нищої касти. Зараз все більше розповсюджуються, формулюються і юридично санкціонуються найнелюдські умови, які дозволяють позбавляти життя цілковито невинних і беззахисних осіб, крім цього спів кровних (діти – аборт і батьки – евтаназія). Чому? Тому що були зачаті „не в той час” або просто є хворими і „непотрібними”. Звичайна логіка – ліквідувати хворобу не через лікування, а через…. мордування пацієнта. І це масово відбувається в державах, які самі себе окреслюють як цивілізовані. Варвари якимось чином також були „цивілізованими”.
Людина саму себе поставила володарем життя і смерті, і думає, що вона стала богом. Наслідки такого самовивищення є драматичними для світу і для самої людини.
Людина для якої отримання задоволення є важливішим від життя її дитини, стає деградованою істотою, в певному значені за власним бажання, за власним вибором. Людина, для якої святість життя є пустим поняттям, нічого не значучим, для якої є байдужим доля дитини, яка є плодом його сексуальних дій, людина, у якої не виникає роздумів на ці теми, в принципі, ще не перейшла поріг ставання людиною. Живемо в часи щоденного заперечення святості життя, що щоразу актуальнішим стає твердження: людей повно, але особу тяжче зустріти.
Охорона життя – умова розумності
Живемо у світі, в якому мова і слова перестали щось виражати. Ново-мова і розбудована фразеологія вміло можуть замаскувати найбільшу глупоту та свинство. Сьогодні, наприклад, збочення чи звичайну неприродність, не можна називати по імені, але потрібно це називати прикметником „інший”, найкраще додати, що (в ім’я толерантності) є це „іншість” рівноправна і не гірша від нормальності. Навіть звичайної нормальності не можна називати нормальністю, але лише „однією з можливих опцій”. Найкраще з додаванням прикметника: „традиційний”, „давній” чи „застарілий”. Прикладом може бути розуміння нормального, гетеросексуального (чоловік-жінка) подружжя. Безсенсовне проголошення вимог розповсюдженої толерантності для всього, в принципі, повинна обіймати також толерантність до скрайнього ставлення нетолерантності. Доходимо до внутрішньої суперечки, яку раніше (зараз не можна) називали просто глупотою.
Для чого це? Для того, щоб по імені назвати позицію людей, які не шанують людського життя від зачаття до природної смерті. Це просто доведення того, що втратили (чи самі відмовилися) здібності до використання розуму, і навіть інстинкту самозбереження чи свідомо вирішують свої брудні справи. Чи ті, хто проголошує евтаназію не можуть задуматись над тим, що вони самі є кандидатами до виконання цієї „доброчинної” процедури? Щось не чув, щоб якийсь прихильник евтаназії вдався до цього методу, щоб показати яке це велике благо і здобуток суспільства. З іншого боку не тяжко здогадатися кому вигідно ідея евтаназії. От, хоча б найбагатшим страховим фірмам…
Проголошення дозволу на аборт це також незаперечне свідчення заперечення користування розумом, чи факт того, що це отримання власного інтересу на чужому горі. Тут не йдеться лише про вбивство дитини, але також про його оточення, якого це безповоротно стосується – хоча виявляється це після багатьох років – пост абортивним синдромом. Психічні наслідки в людях, після вбивства власної дитини, мають велику силу негативного „випромінювання” на оточення. Не випадково Мати Тереза з Калькутти, яку запитали з нагоди вручення Нобелівської премії миру, що є найбільшою загрозою для миру на землі, вона відповіла не вагаючись: „Агресія, яка акумулюється в людині, яка наважується на вбивство власної дитини!”
Папа Йоан Павло ІІ всім своїм життям і умиранням говорив і свідчив, що життя людини є святе. Пам’ятаємо його прямі слова: „Народ, який вбиває власних дітей, є народом без майбутнього”.
Звичайно, звикло використовування розуму підводить до зрозумілого висновку, що майбутнє (також економічне) кожного суспільства залежить перш за все від народження і виховання нових поколінь. Не підлягає найменшому сумніву, що ворогами народу є ті, хто керує правом на вбивства, так і ті, хто деморалізує молоде покоління і затруднює йому нормальний розвиток в світлі позитивних істинних цінностей. Зараз можна було б подати довжелезний список прізвищ та інституцій, які шкодять народу. Залишімо ці речі оцінці совісті і …історії.
Залишити відповідь