В ході запровадження декретів радянської влади Римо-Католицьку Церкву як і всі інші конфесії було позбавлено не лише земель, майна, коштів, а й права власності на церковні приміщення та речі сакрального призначення. Тяжким ударом була й заборона навчання дітей та молоді Закону Божому.
Нову владу спочатку найбільше цікавили матеріальні цінності храмів, свідченням чого є утворення в 1919 році Комісаріату по ліквідації майна релігійних установ. А оскільки духовенство перешкоджало цій діяльності, то відповідно стало ворогом для нової влади.
За даними Р. Дзвонковського, перші арешти розпочалися саме в квітні 1919 року, відразу після другого завоювання Києва більшовиками. Так, настоятель костелу св. Миколая, Йосип Змигродський одним із перших був арештований органами ЧК 29.04.1919 року. А в серпні того ж самого року було заарештовано майже всіх священнослужителів Києва, настоятеля костелу св. Олександра Т. Скальського та ін. ксьондзів. Показовим є факт арешту 85 річного о. Станіслава Помірського, котрий в царські часи відбув 12 років каторги як учасник польського повстання.
Арешт та складні умови життя, не пройшли даремно для ксьондза Змигродського. Відомо, що на протязі 1919-1920 року він був тяжко хворим. Проте, з кінця 1920 року Йосип Змигродський знову повернувся до своїх обов’язків настоятеля костелу.
Становище кліру і віруючих римо-Католицької Церкви ще більше ускладнилося в результаті польсько-радянської війни 1920 р., коли їх стали підозрювати у шпигунстві на користь Польщі. Загалом, як вважають сучасні дослідники, більшовики як і династія Романових, вбачали в структурі і діяльності РКЦ «руку Ватикану», підступи «п’ятої колони», спрямовані на підрив позицій влади.
В той же час парафіяльне життя не занепало. На вимогу нової влади парафіяльна громада була змушена здійснити акт своєї реєстрації. Згідно з радянським законодавством церковні організації і духовенство були позбавлені юридичних прав та не мали можливості звертатися до органів влади задля вирішення будь-яких питань. Тому держава вимагала створення об’єднань віруючих пролетарського походження у складі не менше 20 осіб. Це принижувало роль духовного лідера громади – священика і відповідно викликало обурення духовенства. Але погроза, що костели, які не будуть мати зареєстрованих громад будуть віддані православним громадам, які зареєструвалися, спонукали їх до створення так званих Синдикатів при костелах.
В часи, коли духовенство було позбавлене будь-яких юридичних прав, (священики класифікувалися як буржуазні елементи) саме прості віруючі взяли в свої руки юридичне управління парафією. Адже першим пунктом уставу була вказана мета синдикату – «содействовать приходу в удовлетворении его религиозно-нравственных потребностей». Задля досягнення цієї мети, про що наголошується в уставі, синдикат бере на себе турботу про господарські справи костелу св. Миколая як місця богослужіння, просвіти у віровченні і виконанні духовних треб. Серед членів Синдикату на 1930 р. був Гржибовський (голова Синдикату), Кочинський С., Ляхомский, Томашевський, Олендський, сестри Македонські. Всі вони були або вислані за межі Радянської України, або потрапили в концтабори.
Таким чином, католики Києва, як і всієї України демонстрували відданість духовенству, непорушну згуртованість навколо своєї Церкви. Навіть в такі складні для Церкви часи, релігійне життя не завмерло, а духовенство продовжувало свою пастирську діяльність. За словами кс. Й. Змигродського, він щотижня готував проповіді для парафіян, в яких «в противовес антирелигиозной пропаганде, старались в подготовляемых проповедях…воспитывать ее (людей) в чисто религиозном духе – с амвона призывать родителей о присмотре за детьми и чтобы не дать попасть им под влияние мероприятий Сов. власти, в смысле их воспитания и чтобы не дать потерять им веру». Ці слова Змигродського були використані радянськими слідчими для його звинувачення в контрреволюційній діяльності!
Духовенство часто піддавалося різноманітних формам тиску. З метою дискредитації священиків більшовики змушували їх підписувати так звані викривальні листи. В 1925 році під тиском органів ГПУ Й. Змигродський також був примушений підписати заяву, що засуджувала так звану антирадянську і політичну діяльність польських священиків в Україні, а також їх співробітництво з польською розвідкою. Лист був опублікований в газеті «Серп», що видавалась польською мовою.
Але ні брутальна радянська пропаганда, ні економічний та податковий тиск, ні залякування та особиста дискредитація не змогли примусити ксьондзів зректися сану і відійти від виконання пастирських обов’язків.
Свідченням цього є той факт, що настоятель костелу св. Миколая Й. Змигродський на протязі 1926-1930 рр. тісно співпрацював з адміністратором Житомирської дієцезії Наскренцьким, виконуючи функції секретаря канцелярії. На квартирі в отця-настоятеля по вул. Червоноармійській 106 часто збирались київські священики та парафіяни, які намагалися підтримати один одного в часи тотального тиску. Навіть матеріальна допомога, яку ксьондз надавав своїй парафіянам була інспірована йому як діяльність проти радянської влади. В протоколі допиту зазначалося, що «в силу своих политических убеждений Змигродский оказывает некоторой группе польколонии материальную помощь…».
В 1930 році в Україні за грати потрапили понад 30 римо-католицьких священнослужителів. Так, 14 січня 1930 р. настоятель костелу св. Миколая ксьондз Йосип Змигродський був, втретє, й на цей раз востаннє, арештований в Києві. Ксьондз проходив по груповій справі католицького духовенства на Україні. Звинувачували його в контрреволюційних зв’язках із співробітниками польського консульства в Києві. В проколі допиту від 14 січня записані його слова:
«Ксендзы, как и я, уверены и говорят между собой про то, что всех ожидает судьба Наскренцкого. Все они, как и я, готовы к этому. Причину ареста всех ксендзов, как и моего ареста, я объясняю решением Сов. власти закрыть костел путем наших арестов, так же думают и ксендзы, с которыми мне доводилось встречаться. Ибо никакой нелегальной деятельности у меня, как и у Наскреницкого не было и нет.»
(Казимир Наскренцький, римо-католицький священик, який був арештований в Києві 29 липня 1926 року за груповою справою католицького духовенства та страчений)
6 березня 1930 р ксьондзу Й. Змигродському було пред’явлене звинувачення в «связях с контрреволюционными сотрудниками киевского польского консульства, а также в передаче польским организациям через то же консульство сведений, составляющих государственную тайн». Під час процесу він повністю відкинув звинувачення в закликах київських поляків до шпигунської діяльності. 10 травня 1930 року настоятеля костелу св. Миколая засудили за ст. 54-3 і 54-6 УК УЗСЗ до 7 років Виправно-трудових таборів (ИТП) (ПП СТ при КГПУ УССР).
Ув’язнення відбував в різних таборах. Відомо, що 26 травня 1930 він був вивезений в Ярославський політ-ізолятор. А вже в 1932 р. потрапив в Соловецький табір особливого призначення. В 1933 році кс. Змигродський перебував в Кемі на Мурманській Залізниці. Потім знову був вивезений на Соловки, де 14 липня 1935 року завершив своє земне життя в лазареті після сповіді в о. Вацлава Шиманського. Так завершилося земне життя першого настоятеля парафії св. Миколая.
В архіві Києва міститься звертання до Міської ради парафіянки костелу св. Миколая Бучкат Теофілії Теофіліївни від січня 1938 р. про передачу ключів від костелу. Адже з 1936 р. костел не діяв, як сказано в документі за «відсутністю служника релігійного культу – ксьондза». Все це стало підставою для офіційної постанови Президії Міської Ради від 21 березня 1938 року про закриття костелу св. Миколая. В 1938 році костел св. Миколая був закритий і парафія офіційно припинила своє існування.
З того часу храмова будівля була позбавлена законних господарів – віруючих. Святиня була «призначена під використання для громадських потреб» -пограбована, а духовенство та парафіяни були репресовані.
До 1941 року у храмі розташовувалися склади різних організацій. Під час війни у 1943 році храмова будівля була пошкоджена артилерійським обстрілом, що викликало пожежу. Горіли складені там речі, внаслідок чого постраждали внутрішні стіни храму та елементи декору.
Після війни дах храму було відремонтовано, а будівлю віддано в розпорядження Київського державного обласного архіву. Для пристосування будинку під архів і побудування дерев’яних стелажів у центральній наві, між східною й західною парою колон, було збудовано цегляні стіни. За допомогою перегородок були збудовані також утеплені приміщення для працівників архіву. В вежах храму також містилася станція, що глушила радіохвилі Бі-Бі-Сі, радіо «Свобода» та інші.
У 1954 – 1957 роках проводилися ремонтно – реставраційні роботи фасаду будинку. На жаль, під час цих робіт були знищені або зникли ті вітражі, що залишались у вікнах храму. У 1956 році храм святого Миколая бил внесене до списку пам’яток архітектури, які охороняються державою, проте, вже у 1963 храм з цього списку викреслили, а під будинком почали проводити лінію метро.
13 грудня 1979 року рішенням Ради Міністрів СРСР будівлю храму було названо Республіканським будинком органної та камерної музики. Всередині храм було реставровано та перебудовано відповідно до вимог концертного залу, а саме: було покладено паркет, а на місці головного вівтаря поставлено орган виробництва чеської фірми «Рігер-Клосс». У нижній частині храму, де були надгробки, було влаштовано туалети, гардероб, бар (зараз його немає), кімнати для артистів. Таким чином Дім Божий перетворили на концертний зал.
Залишити відповідь