БОГ НЕ МИРИТЬСЯ ЗІ СМЕРТЮ
Ідучи до гробу, «заплакав Ісус». Я б сказав, що мені достатньо цих сліз, цього спонтанного плачу. Бог, Який плаче над смертю друга, Який не соромиться своєї людяності, переконує мене так само, як Бог, Який повертає до життя того, хто вже чотири дні неживий. Ці сльози для мене є великим чудом.
БОГ НЕ МИРИТЬСЯ ЗІ СМЕРТЮ
Тож Ісус і каже їм одверто: «Лазар упокоївся, і радію Я за вас, що Мене там не було, – щоб ви увірили! Ходім, однак, до нього».
Йн 11,1-45
Донині це місце зветься «домом дружби».
Ісус прийшов до всіх, не відкидав нікого, не дискримінував ні одну категорію людей. Однак у Нього були друзі. Він живив у собі людське почуття приязні. Охоче йшов до Витанії, до дому однієї заможної родини. Там перебував у гроні своїх друзів: Лазаря, Марти й Марії.
То була настільки глибока й делікатна дружба, що не потребувала багатьох слів: «Господи, той, що любиш Ти його, слабує». Цієї короткої новини, без будь-якого коментаря, достатньо, аби Ісус зорієнтувався у ситуації та й подався до добре знайомого села.
Після смерті брата саме дружба дозволяє Марті говорити на прощальній учті досить гостро, з присмаком докору: «Господи, якби Ти був тут, – мій брат не вмер би!». Однак потім вона додає: «А й тепер знаю, що все, що попросиш Ти в Бога, Бог Тобі дасть», – слова, в яких дивовижна впевненість змішана з суто людськими почуттями до приятеля.
Це так, якби вона казала: «Знаю, що Ти – справді друг, і що я можу Тобі довіряти. Знаю, що зробиш усе, що можеш. Оскільки Твої стосунки з Богом виняткові, єдині, то Твоя присутність оберне наш сум на радість».
Христос виходить із цієї заяви Марти і схиляє її до визнання віри, завдяки якому чудо стає можливим: «Я – воскресіння і життя. Кожен, хто живе і в Мене вірує, – не вмре повіки. Віриш у це?» Жінка не вагаючись відповідає Вчителеві: «Так, Господи! Вірую, що Христос єси, Божий Син, Який гряде у світ цей».
Як бачимо, це – дружба, яка, не втрачаючи нічого зі своєї спонтанності, простоти, довірливості, здатна «розпізнати» – поглядом віри – глибинну суть друга.
У цій розповіді, однак, є ще одна подробиця, яка свідчить про те, наскільки глибоко Ісус переживав почуття людської приязні.
Де його поклали? – запитує.
Господи, піди і поглянь!
Ідучи до гробу, «заплакав Ісус». Я б сказав, що мені достатньо цих сліз, цього спонтанного плачу. Бог, Який плаче над смертю друга, Який не соромиться своєї людяності, переконує мене так само, як Бог, Який повертає до життя того, хто вже чотири дні неживий. Ці сльози для мене є великим чудом.
«Бач, як Він його любив!» – коментує дехто з присутніх.
Не так важливо, що ті, хто ставиться до Нього з упередженням, висувають обумовлення: «Чи ж цей, що сліпому очі зрячими вчинив, не міг так учинити, щоб і той не помер?». Таким чином вони лише віддають честь людськості Ісуса. Вони сумніваються в Його надприродних силах, але не можуть піддати сумнівам цінність і значення Його сліз.
Трохи раніше, з огляду на плач другої сестри, Марії, і з огляду на приятелів, які Його оточували, Ісус «відчув жалощі в дусі, зворушився». Ці два дієслова роблять Учителя ближчим до наших неспокоїв, нашого остраху перед стражданням, нашого протесту перед лицем смерті.
Христос так само не мириться зі злом, не стає перед гробом незворушно. Він не хоче погодитися на цю жорстоку розлуку.
Від Бога, який любить «настільки по-людськи», можна очікувати чого завгодно.
Ісус іде до гробу не як хтось, хто перебуває понад людськими слабкостями, але як хтось «глибоко зворушений».
Лише переживши досвід єдності з нашою людською слабкістю, Він використовує наказовий спосіб: «Відкотіть камінь!».
«Господи, відгонить уже: четвертий бо день», – зауважує Марта.
Згадка про сморід, який виділяє мертве тіло, не є чимось огидним. У ній можна знайти теологічний сенс.
Творець стає перед своїм власним шедевром – але спотвореним, перед людиною, яка вибрала деградацію, смерть, гріх, оскільки відкинула «діалог зі своїм Творцем», погордувала любов’ю.
В Книзі Буття ми бачимо: Бог радіє всьому, що творить.
А тут Він чує: «Господи, воно смердить».
Це два полюси, дві протилежності. Шлях утечі, шлях людського непослуху провадить від безмежного простору Едему до ув’язнення гробу.
Однак повернімося до завершення цієї історії. Ісус «кликнув на ввесь голос: Лазарю, вийди сюди! І мертвий вийшов із зав’язаними в полотно руками й ногами та обличчям, хусткою обмотаним».
Цей наказ звернений до кожного з нас. Христос не погоджується на наше співіснування зі смертю, на нашу домовину, на наш вибір смерті. Він кличе нас, а дослівно – каже нам: «Вийди назовні!» Вийди з ув’язнення, в якому ти сам себе замкнув, задовольняючись фіктивним життям, позбавленим ідеалів, розмаху, справжніх цінностей. Полиш задушливі рівні, які «редукують», зводять нанівець твою справжню велич.
Цей голос закликає нас зірвати кайдани, мотуззя, пов’язки, в які ми самі позаплутувалися або які приготували для нас інші.
Воскресіння розпочинається тоді, коли, йдучи за голосом цього наказу, ми вирішуємо вийти до світла, до життя, коли дозволяємо нашій істинній суті – яка досі була замкнена у гробі нашого страху – вийти назовні.
Коли з нашого обличчя відпадають маски, а ми віднаходимо своє справжнє обличчя.
Христос не може змиритися з тим, що ми оселяємося у гробі-в’язниці раніше, ніж скуштуємо смаку життя.
Залишити відповідь